Рекомендовано DPA:

Domini Canes

Грицева шкільна наука.

Гуси зовсім нічого не знали про се. Ще того самого поранку, коли батько мав гадку відвести Гриця до школи, не знали гуси про сей намiр. Тим менше знав про нього сам Гриць. Він, як звичайно, встав рано, поснідав, поплакав трохи, почухався, взяв прут i, підскакуючи, погнав гуси з обори на пасовисько. Старий білий гусак, як звичайно, наставив до нього свою невеличку голову з червоними очима i червоним широким дзьобом, засичав різко, а відтак, таракаючи про щось нецікаве з гусками, пішов передом. Стара грива  гуска, як звичайно, не хотіла йти в ряді, але попленталася поза містком i зайшла в ровок, за що Гриць швякнув її прутом i назвав “луп’ярем”, — так він мав звичай називати все, що не піддавалося його високій власті на пасовиську. Очевидна річ затим, що ані білий гусак, ані грива гуска, ані взагалi ніхто з цiлої череди — як їх було двадцятеро й п’ятеро — так ані одно не знало про близьке перенесення їх володаря та воєводи на інше, далеко не так почесне становище.

Тож коли нагло i несподівано надійшла нова вість, себто коли сам батько, йдучи з поля, закликав Гриця додому i там віддав його в руки матері, щоб його вмила, вичесала i вбрала, як бог приказав, i коли потім батько взяв його з собою i, не кажучи нi слова, попровадив трепечучого вниз вигоном, i коли гуси побачили свойого недавнього поводатора зовсiм у зманенім видi, у нових чобітках, у новім повстянім капелюшку i червоним ременем пiдперезаного, піднявся між ними наглий i дуже голосний окрик зачудування. Білий гусак пiдбiг близько до Гриця з витягненою головою, немов хотів йому добре придивитися; грива гуска також простягнула голову i довгий час не могла й слова вимовити з наглого зворушення, аж вкінці швидко відцокотіла: де-де-де-де?

Дулна гуска— відмовив гордо Гриць i відвернувся, немов хотів сказати: «Еге, чекай лише, не в такi я тепер пани вскочив, щоб іще став відповідати тобі на твоє гусяче питання». А втім, може, й тому не відповів, що сам не знав.

Пішли горi селом. Батько нічого, i Гриць нічого. Аж прийшли перед просторий старий будинок під соломою, з комином наверху. До того будинку йшло багато хлопців таких як Гриць або й більших. Поза будинком по городi ходив пан у камізельці.

Грицю!— сказав батько.

Га!— сказав Гриць.

— Видиш оту хату?

— Видзу.

— Пам’ятай собі, се школа.

— Ба, — сказав Гриць.

Сюди будеш ходити вчитися.

— Ба,— сказав Гриць.

Справуйся добре, не пустуй, пана професора  слухай. Я йду, аби тебе записав.

— Ба, — сказав Гриць, майже нічого не тямлячи, що говорив батько.

А ти йди а отсими хлопчиками. Візьміть його хлопчики, з собою!

— Ходи!— сказали хлопчики i взяли Гриця з собою, а тим часом батько пішов у огород поговорити з професором.

 

II

Увійшли до сіней, у яких було зовсiм темно i страшно воняло торішньою гнилою капустою.

Видиш, там?— сказав до Гриця один хлопчик, показуючи в темний кут.

Видзу, — сказав, тремтячи, Гриць, хоч зовсiм нічого не видів.

Там яма, — сказав хлопчик.

— Яма!— повторив Гриць.

Як будеш зле справуватися, то професор всадить тебе в оту яму i будеш мусів сидіти цілу ніч.

— Я не хоцу!— скрикнув Гриць.

Тим часом другий хлопчик шепнув щось до першого хлопчика, оба засміялися, а потім перший, налапавши шкiльнi двері, сказав до Гриця:

Застукай до дверей! Борзо

— Насцо?— спитав Гриць.

— Треба! Тут так годиться, як хто перший раз приходить.

У школi був гомiн, мов в улiю, — але коли Гриць застукав кулаками до дверей, зробилося тихо. Хлопчики звiльна створили двері i втрутили Гриця досередини. В тій хвилі залупкали добрi березовi різки по його плечах. Гриць дуже перепудився  i заверещав.

Цить, дурню!— кричали на нього смiхованцi-хлопцi, що, почувши стук, засiли були за дверми i зробили Грицевi таку несподіванку.

Ой-ой-ой-ой!— верещав Гриць. Хлопці злякалися, щоб не почув професор, i почали Гриця зацитькувати.

— Цить, дурню, то так годиться! Хто до дверей стукає, того треба по плечах постукати. Ти того не знав?

— Не-е-е зна-а-в! — відхлипнув Гриць.

— Чому не знав?

— Бо я-а пе-е-лсий ла-а-з у сколi.

— Перший раз! а! — скрикнули хлопці, мов здивованi тим, як можна перший раз бути в школi.

— О, то треба тебе погостити! — сказав один, поскочив до таблицi, взяв зі скриночки добрий кусник крейди i подав Грицевi.

— На, дурню, їж, а борзо!

Всi мовчали i в ожиданці гляділи на Гриця, що обертав у руках крейду, а далi поволеньки вложив її в рот.

— Їж, дурний, а борзо! — напоминали хлопці, а самi душились зо сміху.

Гриць почав хрупати i насилу з’їв крейду. Регіт у школi розлягся такий, аж вікна задзвеніли.

— Цого смієтеся? — спитав здивований Гриць.

— Нічого, нічого. Може, хочеш іще?

— Нi, не хоцу. А сцо то таке?

— То ти того не знаєш? Отто дурний! Та то єрусалим такий, то дуже добре.

— Ой, не дузе добле, — сказав Гриць.

— Бо ти ще не засмакував. То годиться кожному їсти, хто перший раз приходить до школи…

 

В тій хвилі увійшов професор. Усі хлопці, як сполошенi горобці, попирскали до лавок, тільки Гриць зостався зі сльозами в очах i з губами, забіленими крейдою. Професор грізно зблизився до нього.

Як називаєшся?— крикнув.

— Глиць.

— Що за Гриць? Ага, ти новий. Чому в лавці не сидиш? Чого плачеш? Чим забілився? Га?

— Та я їв єлусалим.

— Що? Який єрусалим?— допитувався професор.

Хлопці знов аж душилися зо сміху.

— Та давали хлопці.

— Котрі хлопці?

Гриць озирнувся по хаті, але не міг нікотрого пізнати.

 

Ну, ну! Йди сідай i вчися добре, а єрусалима більше не їж, бо будеш битий!

 

ІІІ

Почалася наука. Професор говорив щось, показував якiсь дощечки, що на них були намальованi якiсь гачки та стовпки; хлопці час від часу кричали щось, як професор показав яку нову дощечку, а Гриць нічого того не розумів. Він навіть не зважав на професора, а дуже смішними видались йому хлопці, що сиділи довкола нього. Один довбав пальцем у носi, другий іззаду раз у раз старався уткнути невеличке стебельце Грицевi у вухо, третій працював довгий час дуже пильно, микаючи зі свого старого кафтана латки, нитки та остроки; вже їх перед ним на спідній дошці лавки лежала ціла купа, а він усе ще микав i скуб зо всеї сили.

Насцо то микаєс?— спитав Гриць.

Буду дома з бовщом їсти, — відповів шепеляво хлопець, i Гриць довгий час думав вад тим, чи буває не здурив його сей хлопець.

Але-бо ти, Грицю-небоже, нічого не вважаєш, — крикнув на нього професор i покрутив його за вухо, так що Грицевi мимоволі аж сльози стали в очах, i він так перепудився, що довгий час не тальки не міг уважати, але й зовсiм о-свiтi не тямив. Коли, нарешті, отямився, хлопці вже починали читати склади на подвижник табличках, якi розкладав i складав професор. Вони невтомимо по сто разів співучими голосами повторяли: “а-ба-ба-га-ла-ма-га”. Грицевi, не знати чому, дуже се сподобалося, i він почав своїм пискливим голосом навипередки кричати: “а баба галамага“. Професор уже готов був узнати його дуже пильним i здібним хлопаком i, хотячи ще ліпше переконатися про се, переставив букви. Несподіваним способом він виставив перед учениками букви “баба”, але Гриць, не дивлячись на них, а тільки на професора, тонким співучим голосом крикнув: “галамага“. Всi зареготалися, не виключаючи й самото професора, тільки Гриць, здивований, оглянувся i знов наголос сказав до свого сусіда: “Цому не клицис галамага?”Аж тоді бідолаха стямився, коли професор потягнув його за понятливість різкою по плечах.

Ну, а чого тебе там у школi навчили? — спитав батько, коли Гриць у полуднє вернув додому.

Вцились-мося “а баба галамага”, — відповів Гриць.

А ти вмів?— запитав отець, не входячи в те, що се за така дивовижна наука.

Тазе вмів, — відповів Гриць.

Ну, так менi справуйся! — заохотив отець. — Як тут у селі вивчишся, то підеш до міста до більшої школи, а відтак вийдеш на попа. Жінко, а дай-но йому що їсти.

— Ба, — відповів Гриць.

 

IV

Минув якраз рік після того важного дня. Блискучi надії батька на Грицеву будущину давно розвіялись. Професор просто сказав йому, що Гриць “туман вісімнадцятий“, що ліпше зробить, коли відбере його додому i назад заставить гуси пасти. I справді, по році шкільної науки Гриць вертав додому якраз такий мудрий, яким був перед роком. Вправдi, “а баба галамага” він вивчив докладно напам’ять, i не раз навіть у снi з уст його вилітало се дивовижне слово, що становило немов перший поріг усякої мудрості, якого йому не судилося переступити. Але далi поза те слово Гриць у науці не поступив. Букви якось мішалися перед його очима, i він ніколи не міг спізнати їх з лиця, котре ш, а котре т, котре “люде”, а котре “мислiте”. Про читання вже ніщо й говорити. Чи причина тому була в його непонятливостi, чи в кепськім навчанні професора, сього не знати; то тільки певно, що, крім Гриця, таких “туманів вісімнадцятих” між тогорічними школярами було 18 на ЗО, i всi вони під час того шкільного року робили собі блискучi надії, як то буде гарно, як вони увільняться від щоденних різок, позаушників, штурханців, “пац” та “попiдволосникiв” i як покажуться знов у повнім блиску своєї поваги на пасовищi.

А вже хто як хто, а Гриць запевне найбільше i найчастіше думав про се. Проклятий буквар, що його він за час цілорічної натуги над науковими питаннями пошарпав i пофалатав трохи не на січку, прокляте “а баба галамага” i проклятi професорськi причинки та заохоти до науки так надоїли йому, що він аж вихуд та поблiд i ходив увесь час, мов сновида. Накiнець змилувався бог i послав місяць липень, i змилувався батько та сказав одного ранку:

Грицю!

— Га?— сказав Гриць.

Віднині вже не підеш до школи.

— Ба,— сказав Гриць.

Здiйми чоботи, капелюх i ремінь, треба сховати про неділю, а ти запережися личком, візьми лупку на голову та жени гуси пасти.

— Ба!— сказав радісно Гриць.

 

V

Гуси, звичайно — дурнi гуси, i сим разом не знали про радісну зміну, яка їх чекала.

Протягом цілого року Грицевої шкільної науки їх пас малий сусідський хлопчик Лучка, що звичайно тільки й робив на пасовиську, що копав ямки, ліпив паски з болота та пересипався порохом. Про гусей він не дбав зовсiм, i вони ходили самопас. Не раз їм лучилося зайти в царину, i тоді від пошкодованого приходилось їм витерпіти багато проклять, а навіть побоїв. А крім того, нещастя кілька разів того року зловiщим крилом перелетіло понад чередою. П’ять молодих гусаків i десять гусок господиня попродала в місті; важко прийшлось іншим розлучатися з ними. Стару попелясту гуску забив хворостиною в шкодi сусід i у варварській безсердечності прип’яв бездушного трупа за лапу до тієї ж хворостини, волiк його так через ціле пасовисько, а відтак кинув господаревi на обору. А одного молодого гусака, красу й надію череди, забив яструб, коли раз відблукався від своєї рiднi. Але про всi тi тяжкі та невiджалуванi страти череда сього року була більша, ніж торік. Дякувати білому гусакові i гривiй гусці та й ще двом чи трьом молодим її донькам, череда сього року виносила звиш 40 штук.

Коли Гриць появився між ними з прутом, знаком своєї намісницької влади, зразу всi очі звернулися на нього i тільки один нiмiючий сик здивування дався чути. Але ані білий гусак, ані грива гуска не забули ще свого колишнього доброго пастиря i швидко пригадали собі його. З голосними викриками радості i тріпотінням крил вони кинулися до нього.

Де-де-де-де?— цокотіла грива гуска.

Адже в школi був,— відповів гордо Гриць.

Ов! ов! ов!— дивувався білий гусак.

Не віриш, дурню?— крикнув на нього Гриць i швякнув його прутом.

А сьо-сьо-сьо? А сьо-сьо-сьо?— дзьоботiли, громадячись коло нього, iншi гуси.

То ніби, що я навчився?— формулював їх питання Гриць.

Сьо-сьо-сьо-сьо?— дзьоботiли гуси.

А баба галамага!— відповів Гриць. Знов сик зачудування, немов ані одна з тих 40 гусячих голів не могла зрозуміти такої глибокої мудрості. Гриць стояв гордий, недосяжний. Аж нарешті білий гусак здобувся на слово.

А баба галамага! А баба галамага!— скрикнув він своїм дзвінким, металічним голосом, випростувавшися, піднісши високо голову i трiпочучи крилами. А відтак, обертаючись до Гриця, додав, немов аби його ще більше пристидити:

— А кши, а кши!

Гриць був зламаний, засоромлений! Гусак в одній хвилі переймив i повторив ту мудрість, що коштувала його рік науки!

Чому вони його до школи не давали?”— подумав собі Гриць i погнав гуси на толоку.

 

Rating: 5.0/5. From 2 votes.
Please wait...

We accept payments from all over the world Відхилити